Нехай збудеться те, про що мовчки зізнаємося лиш собі

Великі міста ламають хребти чи душі?
Зношуєш джинси, виплескуєш каву.
Дорогою додому мрієш.
Бо в інакшому місці, в інакший час, тебе ні на що інше не вистачає.
Втома леліючи в сон заколихає. І моментів на відчуття просто немає.
Балансуєш коло прірви- бо лиш тоді живеш.
Доходиш із хоч-кимось до крапки, до краю, бо лиш тоді відчуваєш на мить ,на хвилини- направду гориш, і серце ще вміє битися, воно все ще твоє.
У мегаполісі все важче бачити небо, цьому мішають високі дахи. І пам'ятаєш що дихати треба лиш коли полегшено зітхаєш і відчуваєш вдома ти.
Теплі уста , збігше молоко, його небритість і хриплі слова.
Чи в союзі сердець ти лишилась коханою, і тою якою була? Чи ти та ?
Він спить і усміхається. Ти пишеш невтомно . Розливається чай на папір ,попіл із цигарок сірим стіл накриває.
По вихідних марихуана -розслабляє.
Великі міста ламають хребти чи душі ?
Виліковною стає хвороба пустоти і недбалості ?
Небритості і вульгарності ?
Близькості та банальності ?
Вони ховаються під ковдру .Вони слухають рок ,реггі і джаз.
Їхній союз ,часами,шизофренічний параноїдальний маразм. Дисонанс. Вони власними руками будують свій світ .
***
Я у мегаполісі почуваю себе сконструйовано- цілою,
архітектурно- правильною коли біглими моментами ти є мій .
Втікаю від криків. Тікаю в обійми.
Біжу туди де чекати є сенс .
Де здатна зтерпіти незгоди, поспати під зорями, зігріти серцем.
Туди де своєю рукою подати можу–до твоїх небес.
І в цьому, мій любий є відомий усім, тільки (не?) нам сенс.